Марія Чумарна: «Поки українці не навчаться любити в собі свою Україну, доти не збагнуть, що таке істинний патріотизм»
Марія Чумарна — член НСПУ, авторка низки поетичних збірок, художніх книг для дітей, навчальних видань, наукових досліджень української символіки та звичаєвості, засновниця й директор школи «Тривіта», автор навчальної інтегрованої технології «Світ малого українця».
– Маріє Іванівно, Ви — відома письменниця, але серед Ваших праць — книги, які не можна вважати лише художніми (наприклад, серія видань «Золоте руно»). Що спонукало Вас взятися за вивчення, дослідження символіки, звичаєвості нашого народу, основ створення світу та появи людини у світі?
– Спонукою для пізнання України для мене став той подарунок долі, що мої батьки – уродженці доволі віддалених у просторі українських територій: мама родом з Бойківщини, батько – з Полтавщини, а я народилась на Тернопіллі. Генетично я сприймаю Україну як цілісний організм, ніколи не розділяю її у своєму серці. Від батьків прийшла до мене ця велика любов до рідної пісні, казки, поезії, малярства. Мені хочеться кожному українцеві невтомно говорити про цей Божий рай – українську душу, розкривати для самої себе її таємниці і передавати іншим.
– Хто Ви передусім — письменниця чи науковець?
– Передусім я – поет: я маю на увазі не віршотворчість, а особливу здатність інтуїтивно «зчитувати» невидимі листи з вічності. Я пишу не стільки розумово, як спонтанно, довіряючись тим думкам, які самі приходять наче нізвідки. А «матеріал», з яким працюю, сам «веде» мене своїми загадковими стежками. Офіційна наука, як правило, оперує певними усталеними парадигмами, вона дуже консервативна в своїй основі, опирається лише на сухі факти і логіку. А в пізнанні світу найкращим провідником є внутрішнє знання, яке ми називаємо інтуїцією чи підсвідомістю.
– У чому, на Ваш погляд, головна сутність української обрядовості? Де шукати її корені?
– Первісно релігія і наука були єдиним знанням, їхній синкретизм породив звичаєву культуру. Для мене цікавим є найперше світогляд предків, універсальність їхнього світогляду, яка випливала із глибоких знань про закономірності творення світу, закони співжиття людини з довколишнім простором. Звичаєва культура своєю прихованою глибинною мудрістю оберігала людей у повсякденному житті. Досліджуючи її феномен, я прийшла до висновку, що важливим є саме цей прагматичний аспект культури – як жити в єдності з самим собою і усім світом, як бути сильним, здоровим, як створити здорове середовище для життя. Цей прагматизм – це висока духовність, а не прмітивна ужитковість. До прикладу, вишиваний рушник чи сорочка – це своєрідний «енергетичний панцир» для людини знаючої і мудрої: адже вона несе на собі код роду і народу. Через цей код ми реально єднаємося із живими душами предків в усіх вимірах життя.
– Чи не вбачаєте взаємозв’язку між символікою народної творчості, особливостями звичаєвості й обрядовості та долею нації?
– Вона пряма: але змінився час, змінилися внутрішні пріорітети людей. Багато хто сьогодні вважає прадідівську мудрість віджилим мотлохом, – і цей провал у свідомості нашому народу треба пережити. Це просто згоряє цивілізаційний пил. Корені залишаються.
– Звідки черпали сюжети книги «Казки для друга»? Для читачів якого віку вона розрахована?
– Це книжка універсальна. Дорослим, які ще не втратили у собі дітей, вона має бути особливо цікавою. До речі, дуже гарні відгуки я чула поки що від дорослих читачів, з малими ще не мала нагоди поспілкуватись.
– Чим зацікавить маленьких читачиків «Кумедна читанка. Від А до Я»?
– Діти люблять усе парадоксальне, незвичне, по-доброму кумедне. І ця книжка їм дуже до вподоби. А батькам щиро раджу працювати з нею не лише для вербального розвитку своїх дітей, а й для логопедичної корекції навичок мовлення.
– За яким принципом відбирали притчі до книги «Хліб і золото»?
– Найперше я виділила ці притчі зі збірників казок: казка має свою специфіку. А притча – це розгорнутий афоризм, думка, «одягнута» в сюжетну оболонку. Наш читач знає східні притчі, – вони, як правило, призначені для середовища мудреців чи проповідників і мають суто філософський чи теософський підтекст. Українська притча – це вихоплена із самого життя філософема, дуже характерна для народної філософії. У нас весь народ – філософи. Я хотіла показати українцям, що й ми «не ликом шиті», і наша мудрість – гірка іноді та глибока, як океан, бо таким є саме життя.
– Як, на Ваш погляд, захистити себе від темних сторін життя — жорстокості, несправедливості, байдужості? Як з ними боротися і чи є сенс?
– На мою думку, мудрість полягає в тому, аби навчитися сприймати і цінувати життя таким, яке воно є. Чи є сенс боротися з ніччю чи з буревієм? Все у житті є природним, і треба дякувати долі за те, що нас не вбиває, але робить сильнішими.
– Нещодавно у видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилася Ваша книга «Богатирі. Українські народні казки». Хто ж такі богатирі у контексті української народної казки та поза ним? Йдеться лише про фізичну силу й звитягу?
– Ні, йдеться про той прообраз українського лицарства, до якого споконвіку прагнули наблизитися наші герої. Казка говорить про дуже серйозні паролі сили, як от: «Добрий козак усе по волі ходить». До речі, такі формули духовної сили зустрічаються лише в українських казках.
– Це видання започаткувало нову літературну серію — «Світ казкових таємниць». Які книги цю серію продовжать? Які ще таємниці відкриватимуть читачі на сторінках книг?
– Далі ще будуть «Царівни-королівни», «Чарівні народження», «Чарівні подарунки», читачі дізнаються, які моделі народження світу змальовує казка, помандрують різними казковими царствами. Загалом світ казки – невичерпний.
– З якою метою творилися народні казки? Звідки черпалися їхні образи?
– Казка – це алегорична наука, яка закладала у свідомості дітей основні закони співжиття у світі. Про це я розгорнуто розповідала у книжках «Тридевяте царство», «Любов у залізних чоботях», «Мандрівка в українську казку».
– Українська народна казка може розраховувати тільки на дитячу увагу?
– Я є прикладом того, наскільки більше вона може впливати на увагу дорослої людини, бо усвідомлене входження у світ казки приносить дуже велику духовну насолоду.
– Незабаром читачі матимуть змогу ознайомитися із Вашою новою книгою — «Буття і небуття. Таємниці творення світу. 50 міфів народів світу». Що нового вони дізнаються зі сторінок цього видання?
– Книжка через міфологічні сюжети різних народів творить єдину, цілісну картину пам’яті людства про створення і руйнування світу, про нелегкий шлях людини до самоствердження. Вінцем цієї мандрівки міфологічним царством є прекрасне одвічне питання: чи може людина досягти безсмертя – і що таке безсмертя?
Книжка, як на мене, феноменально цікава і дуже актуальна, – адже ми знову стоїмо на порозі нового цивілізаційного витка, «вінець» якого так живописно описали міфи..
– Наскільки тонко вдалося українській міфології проникнути у таємниці «буття і небуття»?
– Українська міфологія – найбільш естетизована, поліфонічна, і я справедливо приділила їй найбільше уваги.
– Значна частина Ваших робіт торкається символіки української вишивки. Як вважаєте, що саме спонукало людину відобразити на полотні своє світобачення?
– Вишивка – це виспівана у символах пісня. Українці зростали з піснею, як з молоком матері. І для них вишивка була таким же джерелом сили, як і молоко.
– Носячи вишиванку, чи не можемо ми притягувати певні позитивні й негативні події у своєму житті, не усвідомлюючи цього?
– Звичайно, особливо якщо сорочка «з чужого плеча», – вона зберігає в собі дуже сильну інформацію про людину, яка її створила чи носила.
– Сьогодні чи не щодня бачимо вишиванку на телеекрані, вона присутня під час проведення різноманітних культурно-мистецьких подій та у щоденному побуті. Чи вбачаєте у цьому лише позитив? Чи не загрожує така тенденція перетворенням вишиванки на рекламний бренд?
– Щось в цьому є, особливо якщо врахувати, що більшість наших національних реліквій тепер просто штампуються на китайських конвеєрах. Сподіваюся, прийдемо ще й до усвідомлення того, чим насправді є вишиванка.
– Ви пишете також і поезію. Яких тем торкаються Ваші вірші?
– Я не пишу віршів «на тему», я їх «зчитую» і «списую». Поезія для мене – це не є світ сюжетів: це світ почуттів та емоцій. Тому «темою» є Любов – у всіх її проявах.
– У чому унікальність заснованої Вами школи «Тривіта»? Чим вона відрізняється від звичайної загальноосвітньої школи?
– Унікальність в тому, що дитина має право бути собою, розвивати свою творчу особистість, а не бездумно споживати чужі думки та ідеї. Я мрію про те, щоби діти вчилися, як у казці, де основний закон звучить: «Добрий козак все по волі ходить». У школі я хотіла втілити мрію про виховання вільних творчих особистостей.
– Як педагог, яким новітнім навчальним методикам та технологіям надаєте перевагу?
– Тим, які не порушують свободи дитини.
– Наскільки важливо для дітей знати історію, звичаєвість свого народу?
– Знати – це найперше розуміти і любити. Мені б хотілося, щоб пізнання цих важливих речей відбувалося в цих розумних межах, без насильства і бездумності.
– Якими бачите вихованців своєї школи?
– Вільними і незалежними у своїй долі людьми.
– А майбутнє України?
– Україна – велика дитина, яка так само хоче, аби її любили. Поки українці не навчаться любити в собі свою Україну, доти не збагнуть, що таке істинний патріотизм.
Розмовляла Валентина Січкоріз